https://doi.org/

УДК

Микола ВАСЬКІВ, доктор філологічних наук, старший науковий співробітник

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

вул. Володимирська, 64, м. Київ, 01033

e-mail: myvaskiv@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-3909-1213

ХТО, ЩО І ЯК ПИШЕ ЧИ НЕ ПИШЕ ПРО ВІЙНУ

У статті йдеться про морально-етичне право писати про війну, про переживання, страждання, втрати військовиків, їх родичів, внутрішніх і зовнішніх переселенців із боку тих, хто сам не пройшов через ці випробування, був лише пасивним свідком чи слухачем. Наголошується на тому, що в час гострої фази війни вітчизняний і закордонний читач потребує якомога точнішої фіксації реальності, без будь-якого натяку на фейк чи, тим паче, маніпулювання читацькою свідомістю. Тому значний відсоток мілітарної літератури становлять саме твори нонфікшн. Але й белетристика теж тяжіє до відтворення реальних подій, емоцій, станів. Із прикрістю констатується, що видавництва недостатньо наповнюють книжковий ринок такою літературою та просувають її до читацької аудиторії.

Ключові слова:мілітарна література; етика; самовидець; видавничий портфель; промоція «воєнної літератури».

У статті дляLB.ua (23.09.2024)Галина Крук поставила гостре питання, хто має етичне право писати від першої особи про емоції, почуття, переживання тих, хто втратив на війні рідних, друзів, хто пережив жахи окупації, перебування на передовій лінії фронту, «вкладати пальці в чужі рани», якщо автор(ка) сам(а) до цього не був долучений і, в найкращому разі, слухав розповіді очевидців, спостерігав їх трагічно-драматичний досвід як свідок, активний чи пасивний.

«<…> у випадку з унікальними і рідкісними досвідами, як ми можемо упевнитися, наскільки вдалося авторові, що не досвідчив його, достовірно й точно його передати? Чи не збрехав він у своєму намаганні заповнити лакуни емоційної ситуації? Чи справді так проживав би її реальний герой?» [5].

Зрозуміло, що, поставлене чи замовчане, це запитання на третьому році повномасштабної й одинадцятому році загалом російської війни проти України зринає не вперше.

Так, ще в 2022 році подібні запитання ставив у передмові до власної збірки оповідань «Після 24-го» від імені уявних читачів Владислав Івченко. Ось одне з них, дещо ширше за охопленням, ніж у Г. Крук, але дуже споріднене: «Чому книжку про війну написала людина, яка не була (принаймні поки що) на фронті?» [4, 9]. Звичайно, можна казати у відповідь у дусі Аристотеля, що правдоподібність того, що закономірно могло би бути, важить більше, ніж правда того, що було, можливо, випадково; що наділений умінням вживатися в ситуації, ролі, емпатійний митець може перевершити безпосереднього учасника чи свідка подій, але дилетанта в мистецтві слова. Про таку властивість мистецтва, «рольову лірику» йдеться, зокрема, й у Г. Крук.

В. Івченко на поставлене самому собі від імені читачів запитання відповідає ствердно. Книга написана, надрукована, й було би дивно, якби він відповів заперечно. Проте відповів письменник на складне запитання, видається, надто спрощено й, тим паче, слабким аргументом. «Підваженим», за його словом.

«<…> в умовах сучасної інформаційної реальності цінність особистої присутності дещо підважена. До того ж “Після 24-го” – і про фронт, і про тил, і про вимушених переселенців, і про полонених, і про загиблих. Ця збірка – про війну в усіх можливих її проявах» [4, 9].

Опосередковано В. Івченко натякає на оте згадуване Г. Крук уміння вживатися в образи й ситуації, на силу правдоподібності, більшу за силу правди, тощо. Натякає на силу свого таланту, який дає можливість «сильно і страшно» розповідати «і про фронт, і про тил, і про вимушених переселенців, і про полонених, і про загиблих», а особиста присутність там і там, із усіма тими й тими чи біля тих і тих фізично неможлива.

Можна би заперечувати, що в репортажних книгах Мирослава Лаюка «Бахмут» і Люка Гардінґа«Вторгнення» автори доводять, що можна побувати в багатьох місцях, поспілкуватися з багатьма очевидцями, верифікувати їх розповіді спілкуванням із іншими очевидцями, змалювати в текстах не лише особисто побачене й почуте, а й відтворити внутрішні емоції, переживання, страхи, експресію учасників подій, тих, із ким чи про кого спілкувалися автори репортажів. Можна би додати, що особистий досвід і верифікацію досвіду інших поклав у основу есеїстичних текстів Олександр Михед у книзі «Позивний для Йова», називати інші нонфікшні тексти. Але ж зараз ідеться про художню літературу, про фікційні твори.

Але від нонфікційних текстів візьму вагомі аргументи, які ставлять під сумнів аргумент Івченка про нібито зниження цінності особистої присутності в умовах «сучасної інформаційної реальності». Бо «інформаційна реальність» є чи, радше, створюється для впливу на реципієнтів. Без обмежень, як і для чого це робиться: щоби якомога точніше відтворити справжній перебіг подій, для зменшення ентропії, чи для створення викривленої картини окремої події або й усієї світобудови, чи для маніпулювання реципієнтами, чи для підтримки людини у складних обставинах, чи для введення її в оману тощо.

Частково про це йдеться в самого Владислава Івченка. На запитання «Усі сюжети оповідань вигадані – чи це белетристика на основі реальних подій?» він дає таку відповідь:

«Щось узяте з життя, щось – вигадане. Попереджаю: дуже часто те, що здаватиметься вам реальною історією, виявиться вигадкою, і навпаки» [4, 9].

Мабуть, письменник лестить собі вмінням творити правдоподібні тексти. Наприклад, більшість мешканців Приірпіння поставлять під сумнів те, як персонажі оповідання «Кожна птаха співає – убий» добиралися через річку до захопленого ворогом Ірпеня, бо автор якщо й знав прилеглу територію, то, певно, лише по мапах. Це знову ніби «зовнішній» чинник твору, але він підважує правдоподібність певного – ключового! – сюжетного елемента, а заразом і всього твору. Думаю, ті, хто пройшли через фронт, полон, навіть еміґрацію, знайдуть у фікційних текстах відхилення, суттєві чи дрібні, у відтворенні реалій їх буття. І «підважать» віру в те, що там є правдоподібність буття.

Оповідання (чи дещо невизначене жанрово – «мала проза») В. Івченка читаються захоплено, сюжетна інтрига, нараційне мистецтво письменника змушують не відриватися від них. Але відчуття, що це не більше ніж фікшн, вдала вигадка автора, не полишає. Можливо, це відчуття професійного читача з певними упередженнями щодо того, якою не може бути воєнна література, а для пересічного воно не відіграє жодної ролі. Але це відчуття не зменшують письменникові намагання бути якомога правдоподібнішим. Наприклад, через рясне, без трьох крапок, використання «ненормативної» лексики, бо ж саме так, якщо не крутіше, спілкуються в окопах і поза окопами. Щоправда, інколи із прямої мови персонажів матюччя перебирається й у мову наратора.

Якщо казати про реальне спілкування бійців у шанцях і не-бійців у екстремальних ситуаціях, то так само часто вживається й російська мова. Натомість усі персонажі з «нашого» боку спілкуються винятково українською мовою, навіть Капітан далекого плавання, мешканець Маріуполя. Російською – лише росіяни. Які вживають обсценну лексику приблизно так само рясно, як і українські персонажі, навіть жінки. Виникає інколи думка, чи не є часте вживання нецензурщинихайпом заради привернення читача. І ставить під сумнів і наративну правдоподібність, коли через обсценну лексику якомога точніше відтворюємо реальне мовлення персонажів (гіпотетично, здогадно реальне?), натомість це не стосується реально широкого вживання російської мови.

Насправді все більше підважується «сучасна інформаційна реальність», коли десь колись щось чув чи бачив із екрана телевізора, ґаджета й починаєш уявляти, що добре розумієш, умієш відтворити внутрішній світ людини, його відрухи, зміни, що власне і є основою художньої літератури.Саме цього шукає читач, наш та іноземний, найперше в літературних текстах, особливо в час жорстокої масштабної війни, що триває тут і зараз, аби відчути спорідненість із іншими, розібратися у власних відчуттях, почуттях, стані свідомості, самосвідомості.Тому прикро, коли «минає безкарно поезія, яка перестала бути / справжньою, якщо не кровоточить / у місті розгорнутих рук Пілата» [9, 95], коли не «зсередини», а «збоку» йде відтворення.Цікаво, як зараз, коли В. Івченко став військовиком, він оцінює власну збірку «Після 24-го» та її кореляцію з реальністю й потребу (чи не-потребу) такої кореляції.

Про потребу правдивості, пропускання зображуваного через особистий подієвий і емоційний досвід неодноразово пишуть письменники.

«“Дім”, “дружба”, “любов”, “лють”, “помста”, “колискова”, “мир”, “молитва” – кожне поняття очищене від культурних нашарувань і повернене у світ старого заповіту. / Мова точних формулювань і усвідомлена відповідальність кожного мовленого слова» [7, 203].

Це Олександр Михед. І знову він:

«Мистецтво, звісно, може втішити. / Та у мистецтва тепер є щоденне призначення – бути хронікером. Безжально фіксувати кожен злочинний крок, кожен вчинок російських окупантів. / Реальність нон-фікшн, документальне кіно, в якому не може бути ні монтажу, ні навіть кольорокорекції. Тому що це – докази для трибуналів. Тому що це – згустки реальності, яка кричить. / Ми маємо вижити, аби свідчити і не дати забути про злочини Росії» [7, 200].

Хтось може погоджуватися із цими словами, хтось – не погоджуватися. Я повністю згоден.

Подібну думку ще до повномасштабного вторгнення висловив Андрій Гуменюк (але хто тоді слухав письменників-військовиків?):

«Я ж хочу розповісти про іншу правду, цілком не героїчну. Буденну окопну правду. Власну правду, доволі суб’єктивну, але мою. <…> на дев’яносто відсотків вона залишилася голою. Голою правдою» [3, 126–127].

Мабуть, поки триває війна, передусім для читачів, а отже, і для письменників потрібна передусім оця «доволі суб’єктивна», але власна, своя, вистраждана література, що «кровоточить». Насамперед це стосується поезії, прози тих, хто пішов на фронт, хто своїми вчинками довів недекларативність написаного, що його пафосні чи непафосні слова є щирими переконаннями, а не підлаштуванням під читацькі запити, запити конкурсних комісій тощо.Тому А. Гуменюк, пояснюючи назву своєї книги «Африка» про гібридну війну, дуже скептично й іронічно ставиться до тих, хто пише про бойові дії, сам не нюхавши пороху:

«Не довіряйте ескімосам, які розповідатимуть вам про Африку. Про Африку мають розповідати негри!!!» [5, 346].

Мирослав Лаюк, автор кількох книжок поезії та романів, мабуть, усвідомив суспільний запит на правду, а не правдоподібність війни у книгах про війну. Тому разом із фотографом Д. Павловим «проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми в місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої» [6, 4; анотація до книги], а потім удався до репоражноїнарації. Навіть пише цілу оду цьому журналістському жанрові, яка пояснює, чому М. Лаюк пише репортажі, а не оповідання чи роман.

«Літературний репортаж <…> – для мене, до цього автора прози і поезії, сьогодні вчасний тим, що дає змогу фіксувати дійсність, щоб використати її в більш тверезому осмисленні колись пізніше. <…> у ситуаціях, де ризикують життям, фіксується те, що пізніше, можливо, дасть відповідь, яка убезпечить від ризику інших. <…> Якщо писати повільніше й довше, текст буде якіснішим. Але й менш живим. Ситуація, важлива для теоретичних роздумів: можливо, менш літературно досконалий репортаж у наших умовах стає важливішим за художньо ідеальний? Але найголовніше спостереження – репортажем вдається вхопити те, що виходить хіба у поезії: це емоція, зловлена в долоню, як дике звіреня» [6, 19–20].

Отже, оповідання чи роман, тепер чи пізніше, не відкидаються, але вони можливі лише на основі «фіксації дійсності» й можливості, що «емоція» «зловлена в долоню», а не «придумана» автором.

У цій цитаті є дуже важливою ще одна теза: в час війни переконання, що в літературі не надто важливо, «що» вона відтворює, а важливо – «як» (довго і сам був прихильником такого потрактування мистецтва, мистецтва слова зокрема), не має права на існування. Тепер значно важливішим стає, що ти відтворюєш, яке бачення перебігу подій, суспільних і особистих думок, емоцій, переживань ти закладаєш у текст. А чим талановитіше («як») ти це робиш, тим більша змістова вартість твору. На останніх сторінках книги М. Лаюк ще чіткіше декларує цю тезу.

Ось західний «всесвітньо відомий письменник», який із подивом споглядає на українських митців:

«йому й самому було нудно, мабуть, він дивився з певним подивом на цих митців, які намагаються зараз говорити не про культурні мости, а про те, як через мости перевезти в Україну більше зброї, не творити самим красиве мистецтво, а робити хоч щось “суспільно потрібне”» [6, 250].

І далі М. Лаюк чітко стає на український бік:

«Час виставить відстань, час все розсудить… Чи лиш мене від цих фраз нудить? Зовсім не впевнений, що суд цей справедливий. <…>

Шкода, що в нас нема цієї відстані, яка називається час.

Шкода, що краса як така втратила красу.

То був чудовий світ, у якому багатьом з нас більше немає місця» [6, 251].

Для нас (а може, й іноземців, лише вони цього ще не усвідомлюють) світ змінився, повернення до «чудового світу» минулого немає, треба швидко із хаосу сучасності будувати нове бачення себе й Інших, де все значно контрастніше, а відтінків значно менше і нейтральним, безпристрасним залишатися вже неможливо.

Галина Крук дещо звужує проблемне коло: чи має морально-етичне право поет від першої особи писати про драматично-трагічні емоції та переживання фронтовиків у страхітливих боях, тих, хто втратив побратимів, найближчих рідних, хто пережив жахи масованих обстрілів на фронті й у тилу, сам не переживши цього, не маючи власного відповідного досвіду, «своєї голої правди». Відповідь поетки – ні. Тим паче якщо такі мімікрійні тексти з’являються в соціальних мережах, коли автор викликає ще більше асоціювання себе з ліричним героєму читацькому сприйнятті. Хоча, звісно, кожен митець і читач має право самостійно вирішувати цю дилему. Але колективна етика воєнного часу не повинна толерувати таке відтворення страждань, жахів війни, трагічності, героїзму, коли до них у будь-який момент можна додати префікс «псевдо», й на повний голос про це казати (писати).

Чи означає все сказане, що про війну можуть писати лише фронтовики, парамедики, волонтери, партизани, підпільники, військові кореспонденти та ін.? Аж ніяк ні. Адже війну переживають не лише «мілітарні» люди, а кожен громадянин України. Повинен переживати. Брати в ній активну участь за мірою можливості. Документальним і художнім словом також. І таки є в нас «цивільні» митці, які пишуть про війну не з точки зору стороннього спостерігача, а відтворюють власний досвід її проживання й переживання. Наприклад, Олеся Хромейчук (вже й не громадянка України), яка пише про власну втрату найближчої людини – брата, про власні переживання від знищення вчорашньої Вітчизни й учорашніх співвітчизників («Смерть солдата: історія, розказана його сестрою»). А як тут не згадати «Щоденник окупації» Володимира Вакуленка-К., який писав їх із метою «передати в разі довготривалої окупації в руки міжнародних організацій, а вони, за правилами міжнародних спільнот, будуть»[1, 51]?! Писав чи не в найважчий період війни із твердою вірою, як сучасний лист у майбутнє: «Все ж я вірую в ЗСУ. <Отак, як у Бога, нехай не гнівиться на мене Він>» [1, 51].

Як не згадати Богдана Томенчука, який, підійшовши впритул до 70-річчя, за віком і здоров’ям навіть у 2014 році не міг стати в лави ЗСУ. Але його збірка «Вишийте, мамо, бронежилет» – це сповідь людини, яка до глибини серця, до кожної клітини перейнята любов’ю до Батьківщини, співпереживає смерть кожного співвітчизника, горе кожного його родича, жахи цієї війни. Треба віддати належне прозірливості поета, його касандрівському дару й прокляттю, бо писати про все це Б. Томенчук почав задовго не лише до 2022 року, а й задовго до 2014-го. Поет не писав і не пише про війну як фронтовик, лише як посильний помічник. Слова його передмови до збірки співзвучні з цитованими віршами Я. Чорногуз чи думками А. Гуменюка: «<…> прийшла пора найвища зривати зі слова усе зайве до найглибшої, найоголенішої і найзакривавленішої суті» [8, 4], тому «писалося, як дихалося. Вірніше, майже сповідалося» [8, 3].

Про війну, отже, писати можна кожному. Навіть більше – потрібно писати. Хоча би тому, що значна частина нашої спільноти в тилу чи за кордоном живуть із відчуттям, ніби жодної війни й немаєчи вона десь там далеко. В найкращому разі ритуально промовимо на початку того чи того заходу подяку нашим воїнам за те, що «ми можемо тут зібратися», «продовжувати жити мирним життям», а потім одразу переходимо до повсякденного існування, паралельного з війною. Утвердитися в цій думці спонукала «Книжкова країна» в кінці вересня 2024-го.

Книжковий фестиваль – це, безперечно, свято, саме визначення «фестиваль» спонукає до його підготовки як  свята й відповідного сприйняття учасниками. Проте майже жодного відчуття, що це й сумне свято, бо відбувається в час війни. Жодного на це натяку на вході, в інформаційних матеріалах. Немає ще рік-півтора тому традиційних зборів коштів для потреб війни на центральній алеї чи в «центровому» павільйоні № 1 (Щоправда, одне-два видавництва пропонували знижки для військових). Лише десь на задвірках, на вході до павільйону № 4 (офіційний «стюард» фестивалю не одразу зумів сказати мені, де ж цей павільйон), можна було подарувати книгу для військовиків або ж придбати книги від читачів для закупівлі «повних», як казали волонтери, медичних наборів для парамедиків.

Украй мало було (а в деяких видавництв зовсім не було) тієї літератури, яку називаємо сучасною воєнною, чи мілітарною. Й ніби не скажеш, що ті чи ті твори з видавничих портфелів не потрібні, не на часі. Так, українському читачеві, навіть зараз, потрібні й байопіки, й науково-популярна література, й фантастика, й фентезі, й романтичні мелодраматичні історії про кохання, й поради про те, як повернути собі радість сексу в стресових умовах, тощо, тощо. Але… Громадська організація «Фронтмен» опікувалася дуже важливою акцією – презентаціями творів воєнної літератури, військовиків не про війну, про проблеми воєнної літератури, хто і що про війну має «право свідчити, охудожнювати, мовчати». Проте ці заходи проходили або в не дуже презентабельних залах павільйону № 4, або в залі павільйону № 6, і це було окремим квестом – знайти цей зал. Натомість склалося враження, що про літературу фентезі заходів було не менше, лише в приміщеннях значно презентабельніших і пізнаваніших. Про «Біблію борщу» – в павільйоні № 1. Ще раз скажу, що вся ця література сьогодні потрібна, а про борщ – доконечно потрібна, але ж не більше, ніж література мілітарна? (Позитивніше враження справляє програма Львівського книжкового форуму, де передбачено декілька вагомих заходів про війну і нас,  про мілітарну книгу. Щоправда, книг відповідної тематики на Форумі від цього більше не буде.)

Можна би сказати, що це вибір читачів, які заповнили вщерть зал на заході «“Анна”, в яку ви закохаєтеся: розмова про українську лесбійську літературу», натомість на один із заходів «Фронтмена» прийшло аж чотири читачі-глядачі-слухачі. Якщо би це було справді так, то це було би жахливо. Натомість такий підхід до сприйняття сучасності, коли вона майже дорівнює війні, формується роками доповно- і повномасштабної війни з боку влади (на провині передусім влади наполягав у розмові зі мною письменник-фронтовик Сергій Дзюба, й важко не погодитися, що владці роблять усе можливе, аби не «збурювати» тилову спільноту, чи мобілізацією, чи проблемами війни та ін.), портфельною політикою видавництв, прагненням читачів усунутися від неприємних фактів, думок, проблем, порелаксувати від важких буднів… Чимала відповідальність, очевидно, лежить на Національній спілці письменників у популяризації мілітарної літератури, поданні комбатантських творів на різноманітні премії, бо ж їх автори на це просто не мають часу й інформації, доступу до каналів подання. Видається, однак, що функціонери спілки значно більше зосереджені на власному просуванні, своїх творів, їх перекладах ледь не на всі мови світу на особистому отримані щорічно якоїсь премії, а то й по кілька, в Україні й не в Україні сущих. Треба ловити час, поки справжнім конкурентам не до цього? Війна, література вояків і про війну, прямо чи опосередковано, не стала головною проблематикою наших «товстих» друкованих і електронних періодичних видань, а видається, що мала би.

Не можу не погодитися із заголовком інтерв’ю, яке брав Олександр Мимрук у Марини Рябченко й Ганни Скоріни,– «Воєнна література – тепер це і є сучукрліт» [2]. Щодо влади нічого сказати не можу. Звертаюся радше до керівників видавництв, літературних критиків, «лідерів суспільної думки», професійних і непрофесійних читачів із тим, аби вони сприйняли й засвоїли думку М. Рябченко й багатьох інших її однодумців. У нас є вже чимала мілітарна література, надрукована й у рукописах (у цьому переконала і «фронтменівська» презентація Олекси Мельника), тож орієнтуйтеся не на вчорашніх кумирів і лідерів думок, а шукайте ці нові мейнстрімівські імена та їх твори, видавайте, перевидавайте, читайте.

Часто лунають ще такі думки: мовляв, чого ми маємо друкувати чи читати невправні дилетантські тексти, навіть якщо їх написали комбатанти? Це теоретичне міркування, яке лише теоретично ж є правильним. Бо перебування людини з потягом до писання в надекстремальних умовах призводить до такої потужної роботи свідомості та підсвідомості, що вона видає в текстах небуденні речі. Це теж теоретичне міркування, яке підтверджується практикою десятків письменників-«мілітаристів», живих і, на жаль, вічно живих. Боюся навіть починати перелік цих письменників, аби когось не забути й тим не образити. Повинні з’явитися відповідальні люди, які поєднають їх творчість із читачами, допоможуть зайняти належне місце в суспільному бутті.

На завершення знову звернуся до Ярини Чорногуз, до її «[монологу]». Спочатку вона висловлює мрії, які становили сутність «учорашньої», довоєнної, літератури: «я б хотіла писати вірші / де кожне слово було б загадкою / і було б дзеркалом в якому кожен хто читає / бачив би сотні своїх відображень // я б хотіла писати так / аби вічність писала зі мною» [9, 118].

«але я народилася серед народу / який сотні років веде оборону / від ушестеро більшого ворога / за свою велику країну / а ворог хоче будь-якою ціною / нас знищити <…> а тому я у своїх віршах / плачу на могилах / своїх посестер і побратимів // я плачу на руїнах наших зруйнованих росіянами міст // <…> плачу у віршах у той невеликий відрізок часу / поки не воюю / поки не стою в обороні / <…> і єдине що можу вдіяти крім плачу / – узяти в руки автомат»  [9, 119–120].

Поет(ка) не може не писати про війну, саме в цьому його (її) покликання: «це і є бути поетом в Україні / вічно плакати у віршах на / ще зовсім свіжих могилах» [9, 120], «бо поети у цій країні чують війну першими / і кожного разу їх мають за божевільних» [9, 120]. Наш читач завжди із запізненням приходить до усвідомлення, що є справжніми суспільними, історичними й мистецькими цінностями. Але приходить. Здавалося, що величезні наклади видань, популяризація науковцями й масмедіа на межі 1980–90-х мали зробити митців «Розстріляного відродження» справжніми корифеями, улюбленцями читачів. Тому лякала чверть століття, коли здавалося, що всі зусилля були потрачені намарне. Однак зараз із радістю можна констатувати: нарешті митці «Розстріляного відродження» тріумфально повертаються до читачів, і це отримує вияв у численних перевиданнях їх творів.

Сподіваюся на значно швидше усвідомлення значущості воєнної літератури, коли перестанемо «поетів», котрі «чують війну першими», першими йдуть на визвольну війну й першими розповідають про неї нам, уважати «божевільними», натомість сприйматимемо їх пророками та святими.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вакуленко-К. В. Я перетворююсь…: Щоденник окупації. Вибрані вірші. Харків : Віват, 2024. 192 с.
2. Воєнна література – тепер це і є сучукрліт : інтерв’ю О. Мимрука з Г. Скоріною й М. Рябченко : [Електронний ресурс].URL: https://chytomo.com/voienna-literatura-teper-tse-i-ie-ukrsuchlit/?fbclid=IwY2xjawFp5zlleHRuA2FlbQIxMQABHTKIoaGoP8avaLoU02veClqH6zucsoOJ2FXH5dSe1hkRiaW_Ig5M0eexNg_aem_aNbORFfOqLiB0WlJX1vQrQ
3. Гуменюк А. (Кельт). Африка: Пісні війни. Нелегальні Солдати Батьківщини : коротка проза. Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. 360 с.
4. Івченко В. Після 24-го : оповідання. Ритмізована проза. Київ : Віхола, 2022. 360 с.
5. Крук Г. Вкладати пальці в чужі рани : [Електронний ресурс].URL: https://lb.ua/culture/2024/09/23/636170_vkladati_paltsi_chuzhi_rani.html?fbclid=IwY2xjawFgucBleHRuA2FlbQIxMAABHfda_TqWrBAFBfIwhoMLSw6xeY0REFknHG7UZq0GwjuVR1zkZd-wpmX2oA_aem_U4jO1IHnGZhvaOtDXReFRw
6. Лаюк М.Бахмут. Київ : Українер, 2024. 255 с.
7. Михед О. Позивний для Йова. Хроніки вторгнення. Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. 344 с.
8. Томенчук Б.Вишийте, мамо, бронежилет : поезія. Брустури : Дискурсус, 2024. 328 с.
9. Чорногуз Я.[dasein: оборона присутності] :вірші. Київ : Віхола, 2023. 128 с.

REFERENCES

1. Vakulenko-K., V. (2024). Yaperetvoriuyus’...: Shchodennykokupatsiyi. Vybrani virshi. Kharkiv: Vivat. [in Ukrainian]
2. Voyennaliterature – tepertseiyesuchukrlit: intervyuO. MymrukazH. SkorinoyuiM. Riabchenko. https://chytomo.com/voienna-literatura-teper-tse-i-ie-ukrsuchlit/?fbclid=IwY2xjawFp5zlleHRuA2FlbQIxMQABHTKIoaGoP8avaLoU02veClqH6zucsoOJ2FXH5dSe1hkRiaW_Ig5M0eexNg_aem_aNbORFfOqLiB0WlJX1vQrQ(02.10.2024)
3. Humeniuk, A. (Kel’t) (2023). Agryka: Pisni viyny. Nelegal’ni Soldaty Bat’kivshchyny: korotka proza. L’viv: Vydavnytstvo Staroho Leva.
4. Ivchenko, V. (2022) Pislia 24-ho: opovidannia. Rytmizovanaproza. Kyiv: Vikhola.
5. Kruk, H. (2024). Vkladaty pal’tsi v chuzhi rany. https://lb.ua/culture/2024/09/23/636170_vkladati_paltsi_chuzhi_rani.html?fbclid=IwY2xjawFgucBleHRuA2FlbQIxMAABHfda_TqWrBAFBfIwhoMLSw6xeY0REFknHG7UZq0GwjuVR1zkZd-wpmX2oA_aem_U4jO1IHnGZhvaOtDXReFRw (02.10.2024)
6. Layuk, M. (2024). Bakhmut. Kyiv: Ukraїner.
7. Mykhed, O. (2023). PozyvnyidliaYova. Khronikyvtorhnennia. L’viv: Vydavnytstvo Staroho Leva.
8. Tomenchuk, B. (2024). Vyshyite, mamo, bronezhylet: poeziya. Brustury: Dyskursus.
9. Chornohuz, Ya. (2023). [dasein: oboronaprysutnosti]: virshi. Kyiv: Vikhola.

Received 04October 2024

MykolaVas’kiv, Doctor of Philology, Senior Researcher

Taras Shevchenko National University of Kyiv

64Volodymyrs’kast., Kyiv 01033

e-mail: myvaskiv@ukr.net

ORCID: https://orcid.org/0000-0003-3909-1213

WHO, WHAT AND HOW WRITES OR DOES NOT WRITE ABOUT THE WAR

У статті йдеться про морально-етичне право писати про війну, про переживання, страждання, втрати військовиків, їх родичів, внутрішніх і зовнішніх переселенців із боку тих, хто сам не пройшов через ці випробування, був лише пасивним свідком чи слухачем. Наголошується на тому, що в час гострої фази війни вітчизняний і закордонний читач потребує якомога точнішої фіксації реальності, без будь-якого натяку на фейк чи, тим паче, маніпулювання читацькою свідомістю. Хибною визнається теза, що «в умовах сучасної інформаційної реальності цінність особистої присутності дещо підважена», навпаки, зараз досвід «самовидця» є надзвичайно важливим для автора, становить основу його етичного права писати про війну й людину на війні, хоча це не є імперативом. Тому значний відсоток мілітарноїлітератури становлять саме творинонфікшн. Але й белетристика теж тяжіє до відтворення реальних подій, емоцій, станів.

Якщо довгий час у літературознавчому дискурсі переважала думка, що для твору мистецтва значно важливішим за те, «що» (зміст) зображає автор, є те, «як» (форма) він це робить, то для мистецтва воєнного часу «що» стає важливішим за «як».Заразна такі твори є великий громадський запит, вагома їх роль у консолідації суспільства та спонуканні до активних дій. Із прикрістю констатується, що видавництва недостатньо наповнюють книжковий ринок такою літературою та просувають її до читацької аудиторії.Екстремальний досвід військовиків, парамедиків, волонтерів та ін. корелює з написанням неординарних текстів, однак через зрозумілі обмеження вони не можуть самотужки просувати їх на книжковий ринок, подавати на конкурси, премії тощо. Це покладає відповідні моральні обов’язки на видавництва, керівний апарат Національної Спілки письменників України, Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, літературно-художні часописи та інші відповідні структури й інстанції.

The article deals with the moral and ethical right to write about the war, about the experiences, sufferings, losses of the military, their relatives, internal and external migrants on the part of those who themselves did not go through these trials, were only a passive witness or listener. It is emphasized that during the acute phase of the war, domestic and foreign readers need to record reality as accurately as possible, without any hint of fake or, moreover, manipulation of the reader’s consciousness. The thesis that “in the conditions of modern information reality, the value of personal presence is somewhat undermined” is recognized as false, on the contrary, now the experience of an “eyewitness” is extremely important for the author, forms the basis of his ethical right to write about the war and a person in war, although this is not an imperative. Therefore, a significant percentage of military literature is nonfiction. But fiction also tends to reproduce real events, emotions, and states.

If for a long time the literary discourse was dominated by the idea that for a work of art it is much more important than “what” (content) the author depicts is “how” (form) he does it, then for wartime art “what” becomes more important than “how”. Now there is a great public demand for such works, their important role in the consolidation of society and the motivation for action. It is noted with regret that publishers do not sufficiently fill the book market with such literature and promote it to the readership.Extreme experience of the military, paramedics, volunteers, etc. correlates with the writing of extraordinary texts, however, due to understandable restrictions, they cannot independently promote them to the book market, submit them to competitions, awards, etc. This imposes appropriate moral obligations on publishing houses, the management of the National Writers’ Union of Ukraine, the Ministry of Culture and Strategic Communications of Ukraine, literary and artistic magazines and other relevant structures and institutions.

Keywords:Military literature; ethics; eyewitness; publishingportfolio; promotionof“warliterature”.